Останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк (1925-2012) став ключовою фігурою цієї епохальної події
22 серпня цього року виповниться 25 років урочистої передачі повноважень сучасній Україні від Української Народної Республіки.
Стихли лайнерові двигуни. У кругле віконце видно, як підвозять трап до виходу з літака. Стюардеса англійською й українською сповістила, що мандрівники прибули до київського летовища "Бориспіль", і попрохала, аби, не поспішаючи і даючи дорогу тим, хто сидів ближче до виходу, пасажири готувалися ступити на київську землю…
Останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк (1925-2012) став ключовою фігурою цієї епохальної події
22 серпня цього року виповниться 25 років урочистої передачі повноважень сучасній Україні від Української Народної Республіки.
Стихли лайнерові двигуни. У кругле віконце видно, як підвозять трап до виходу з літака. Стюардеса англійською й українською сповістила, що мандрівники прибули до київського летовища "Бориспіль", і попрохала, аби, не поспішаючи і даючи дорогу тим, хто сидів ближче до виходу, пасажири готувалися ступити на київську землю…
Микола і Ярослава Плав'юки не поспішали. Серця їхні билися сильно і напружено – від хвилювання. Хто і що чекає їх на українській землі? Як їх зустрінуть? Адже ще недавно шельмували як ворогів, заокеанських ворохобників, наймитів імперіалізму…
Вони підвелися із сидінь останні. Ватяними ногами, підтримуючи одне одного, простували до люка, з якого вдарило світло, засліпило очі білою-пребілою сніговою габою, морозяне повітря обпекло легені.
Так само важко, несміливо, тримаючи під лікоть дружину, неслухняними ногами спускався трапом, який видавався зависоким, наче канадський хмарочос. Підламуючи коліна, ступив на летовище. Світився напис: "Аеропорт Бориспіль".
Але як тільки став на землю, якої не торкався уже сорок вісім років, відчув, що сили прибуває. Випростався, вивільнив руку з-під ліктя дружини. Він стоїть на українській землі, він чує, що весь наливається силою, потугою, нестримними прагненнями. Як тому міфічному Антею дарувала мати-Земля наснагу, так і йому, Миколі Плав'юку, ось зараз дала її рідна Україна.
Немов зачаровані, дивилися з пані Ярославою на віддалене приміщення аеропорту, до якого має відвезти легкий кар. Набачилися всякого по всьому світові, і паризьких, і нью-йоркських, і буенос-айресових, сіднейських та монреальських летовищ, куди пишніших, яскравіших за бориспільське. Але ця скромна будівля, припорошена снігом, з тьмяним відблиском вікон, віддалік (звісно, не зблизька!) нагадала рідну батьківську хату в рідному Русові на Покутті. Туди вони ще виберуться, неодмінно, за першої ж нагоди, а нині на них чекають важливі справи в Києві, у столиці.
Непрохані сльози застрягли в горлі – сльози радощів, щастя…
У приміщенні аеропорту на них чекала ціла делегація. Попереду усміхнений, двома пальцями пестить вуса, Левко Лук'яненко, за ним – ще люди, поки що, мабуть, незнайомці, але, судячи з їхніх лиць, – свої, однодумці. А ще – о приємність! – полковник, наш, український, з тризубом на смушковій папасі. Відрекомендувався:
– Полковник Українських збройних сил Роман Костюк. Вітаю на українській землі, пане Миколо, пані Ярославо. Ласкаво просимо!
Чомусь саме цей чоловік і тризуб на його папасі замість совєтського герба найбільше зворушили Миколу Плав'юка. Це багато означає, це знакова постать нової, довгоочікуваної епохи!
Віталися, знайомилися з рештою привітних новознайомців, переважно членів УРП – Української Республіканської Партії, але не діаспорної, не еміграційної, не в екзилі, – а тут, в Україні, уже цілком легітимної партії, яка прагнула мати вплив на українську політику легально, офіційно і таки мала. Це також ознака нового часу.
Саме Голову Проводу УРП і депутата Верховної Ради України Левка Лук'яненка, колишнього багатолітнього в'язня комуністичного режиму! – чинний Президент України Леонід Кравчук, один з колишніх комуністичних ідеологів! – уповноважив зустріти Президента Української Народної Республіки в екзилі Миколу Плав'юка.
Зустріти й обговорити подробиці його подальшої місії в Україні. Втім, Левко Григорович – можна сказати, давній знайомий і симпатик. З ним легко ведеться і можна бути цілком щирим.
Посідали до легкових авто. Спереду ще машина, і ззаду. Цілий ескорт.
Виїхали на Бориспільське шосе – широке, машини тут сунули на великій швидкості, кількома лавами. Левко Григорович біля водія на передньому сидінні, Микола Васильович і Ярослава Володимирівна – незмінна супутниця в усіх його мандрах – на задньому. Хвилювання поступово вляглося. Уже вдивлялися в череду високих дерев, що миготіли обабіч шосе і притягували до себе невідривно. Ось вона – своя земля.
Лук'яненко обернувся.
– Які плани, пане Миколо? Назавтра Кравчук призначив побачення з вами.
– Чудово! Це – головне. Я саме цього й хотів. Адже за чотири дні – 22 січня і сімдесят четверта річниця проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради і Української Народної Республіки як самостійної держави. Саме в цей день і маю намір передати свої повноваження Президента Української Народної Республіки в екзилі чинному Президентові Української Держави. Саме заради цього ми з дружиною і поспішили до Києва, незважаючи на негоду.
Лук'яненко погладив вуса і лукаво всміхнувся.
– Ви ще гаразд не знаєте Леоніда Макаровича, пане Миколо. Він – людина, яка, добре не обміркувавши, ніколи не поспішає. Навряд чи йому вистачить трьох днів…
– Але ж така нагода! Річниця проголошення Четвертого Універсалу про утвердження незалежної України. Прецедент, без якого, на мій погляд, не було б і теперішньої України!
– Крім того, наступного 1919 року в цей день возз'єдналися Українська Народна Республіка із Західно-Українською. Це також знаменна подія. Саме їй був присвячений "Ланцюг єднання", що ми його вибудували по всій Україні і який мав таке значення… під час Грудневого референдуму! Ми відзначатимемо це знову ж таки 22 січня на Софійському майдані. Громадськість схоче і Вашого слова, пане Миколо.
– Так, так, пане Левку. І ця подія. Все сходиться на двадцять другому числі січня.
– Але Ви ще не знаєте Леоніда Макаровича… Втім, узавтра самі пересвідчитеся.
– Гаразд. Як не згодиться, то перенесемо Акт передачі моїх повноважень на 17 березня, приурочимо його до дня сімдесят п'ятої річниці утворення Української Центральної Ради – парламенту УНР.
– Врешті, останнє слово напевно-таки буде за Кравчуком, – підсумував Лук'яненко і задивився на миготливий пришляховий ліс. Раптом пожвавішав, повернув голову до Плав'юка. – Втім, є одна приключка, що може привабити Леоніда Макаровича і прискорити… Хоча, повторюю, він ніколи не поспішає.
– Яка саме?
– Серед клейнодів Президента УНР в екзилі, наскільки мені відомо, є хрест Івана Мазепи.
– А так!
– Оце та деталь, яка напевно заімпонує Кравчукові. Він вважає себе, принаймні в душі, і багато хто підігрує йому, спадкоємцем Мазепи…
– Я чував про це, – пожвавішав і Плав'юк.
– Звісно, не прямим, кревним спадкоємцем, а, так би мовити, за вдачею, характером діяльності, методою отримання влади, фігурально висловлюючись – української булави. Він дуже поважає Мазепу за витримку, терпіння, обачність, хитромудру дипломатію, врешті – за видатний розум, незважаючи на його політичний, але не моральний, програш… І тут – Мазепинська регалія, яка перейде з Ваших рук до нього, Кравчука… Підсвідомо чи свідомо, але це вплине на Леоніда Макаровича.
– Сподіваюся! – озвався Плав'юк.
За шибкою замиготіла київська околиця. Їхали до печерського готелю "Київ". І вже за кілька годин, по короткому перепочинкові, зустріч з українською громадськістю…
19 січня 1992 року Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк за посередництва народного депутата України Левка Лук'яненка зустрівся з Президентом України Леонідом Кравчуком.
На зустрічі йшлося про те, що, згідно із законом парламенту УНР – Трудового Конгресу, – Державний Центр Української Народної Республіки має припинити свою діяльність, а Микола Плав'юк згоден передати свої повноваження Президента УНР в екзилі першому всенародно обраному Президентові Української Держави.
У тій зустрічі брали участь і депутати Верховної Ради України Дмитро Павличко та Левко Лук'яненко.
З самого початку Микола Плав'юк впевнено виклав свою позицію, яка полягала в тому, що, подібно до того, як це зробили іноземні екзильні центри, ДЦ УНР в екзилі готовий передати свій мандат Урядові вільної і суверенної держави українського народу. Але тут виникли різні цікаві деталі, про які, звичайно ж, не повідомлялося в тодішній офіційній пресі.
Так, Микола Плав'юк щиро заявив, що передачу повноважень він готовий здійснити вже 22 січня, в день проголошення 1918 року Четвертого Універсалу УЦР, за яким Україна була названа самостійною державою. Але Леонід Кравчук засумнівався:
– Ви готові, але Україна ще не готова до того…
Тоді Плав'юк запропонував іншу дату – 17 березня 1992 року – річницю створення Української Центральної Ради. Однак Леонід Макарович знову завагався:
– Почекаємо ще принаймні рік, щоб Україна закріпила свою державність.
– Чекати цілий рік? – вигукнув Плав'юк. – О ні…
Поведінка Кравчука віддзеркалювала ті побоювання, які ще існували на ту пору, і в нього особисто. Та коли вже була остаточно узгоджена дата передачі повноважень, Дмитро Павличко засумнівався:
– А чи досягнемо ми того, щоб уся українська діаспора була причетною до цієї знаменної події, щоб вона теж брала в ній участь? І всі були задоволені?
Іншими словами, Дмитро Павличко досить прозоро натякав ще й на інші дати: встановлення 1918 року гетьманського уряду і Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року. Тоді Микола Плав'юк дуже виразно поставив питання.
– Панове, – сказав він, – я репрезентую Державний Центр Української Народної Республіки і її традиції. Я не буду обіцяти того, чого ми не можемо осягти. Я надіюся, що вся українська діаспора сприйняла факт відновлення незалежності України як явище історичне, епохальне. Однак я не буду говорити від імені гетьманців чи Тимчасового Державного Правління, створеного 30 червня 1941 року. Я ще раз повторюю, що представляю легітимний Уряд Української Народної Республіки в екзилі і не маю повноважень на якісь припущення щодо дій всієї, пане Павличку, української діаспори.
І тоді, коли Павличко робив спроби далі дискутувати це питання, виявилася дуже цікавою реакція Леоніда Кравчука.
– Ми домовляємося, – сказав він, – про успадкування та продовження традицій УНР. Якщо інші до цього не долучаться, то народ України їх просто забуде. Але будьмо ґрунтовно підкутими, на обидві ноги.
Тож на тому дискусія і закінчилася.
Повний текст
Інф.: volianarodu.org.ua