Народ повинен забрати свою владу у своїх “слуг”!

 Віталій КРЮКОВ, політолог 

 Мир хатам – війна парканам!
Отже, черговий ексцес біля Верховної Ради – знову протестний народ, знову – злам паркану (вже нової, вдосконаленої і помітно «підрослої» огорожі). Для влади, судячи з її розгубленої, здивованої реакції – несподіваний. Хоча, чого вже тут несподіваного? – Ну, не можна ж, справді, бути настільки «наївною», щоб у таких позамежних розмірах обкрадати Націю, вивозити награбовані мільярди доларів, цілком співмірні з величиною національного бюджету, з країни і очікувати при цьому соціального миру! Так сталося, що якраз у момент цих подій по одній з телевізійних програм йшла передача про відому подію року 1905-го – «Криваву неділю». Ось цей випадковий збіг і викликав бажання оцінити історичну аналогію тих подій і тих, що відбуваються у нас в Україні зараз.

Отже, черговий ексцес біля Верховної Ради – знову протестний народ, знову – злам паркану (вже нової, вдосконаленої і помітно «підрослої» огорожі). Для влади, судячи з її розгубленої, здивованої реакції – несподіваний. Хоча, чого вже тут несподіваного? – Ну, не можна ж, справді, бути настільки «наївною», щоб у таких позамежних розмірах обкрадати Націю, вивозити награбовані мільярди доларів, цілком співмірні з величиною національного бюджету, з країни і очікувати при цьому соціального миру! Так сталося, що якраз у момент цих подій по одній з телевізійних програм йшла передача про відому подію року 1905-го – «Криваву неділю». Ось цей випадковий збіг і викликав бажання оцінити історичну аналогію тих подій і тих, що відбуваються у нас в Україні зараз. 

Як відомо (Вікіпедія), 9 січня 1905 року в Санкт-Петербурзі відбулася масова хода петербурзьких робітників – з дружинами, дітьми, під хоругвами – до Зимового палацу, офіційної резиденції Царя. Його метою було вручити цареві Миколі II колективну Петицію про робочі потреби. Тут, мимоволі, і виникає асоціація з нашими «податковим майданом», «походами за пенсією», за збереженням пільг – тих же «чорнобильців» та «афганців». Та, січневе хода було підготовлено легальною організацією – «Зборами російських фабрично-заводських робітників м. Санкт-Петербурга», на чолі його виявився священик Георгій Гапон. І йшли вони – з текстом конкретної Петиції. І у нас – всі перераховані акції також були організовані цілком легальними організаціями, і петиції теж були.
Але, ось тут якраз, у змісті цих петицій, і виникає принципова відмінність! Хоча причиною і приводом січневої ходи і став програний робітниками Санкт-Петербурзьких заводів і фабрик страйк з економічними вимогами, але до Царя вони пішли не тільки з ними! Ні – поряд з економічними, їх Петиція включала і ряд політичних вимог, головною з яких було скликання народного представництва у формі Установчих зборів. Тобто, у тих робітників – нашої столітньої історичної давнини! – вимога кардинальних політичних змін у державі Російській не тільки сформувалося, але й була спроба його влади організовано – за допомогою спеціального документа! – пред'явити. Ось, до речі, ще деякі: «свобода і недоторканність особи, свобода слова, друку, зборів, свобода совісті у справі релігії, народна освіта за державний рахунок, рівність усіх перед законом, відповідальність міністрів перед народом, гарантії законності правління, заміна непрямих податків прямим прогресивним прибутковим податком» та інші. А для нас – що, сто років по тому вони не актуальні?! То де ж вони, ці вимоги, у сучасних «протестантів»?
Адже саме це – політична складова того виступу – і стала причиною такої різкої реакції влади на цілком мирну ходу – кілька сотень розстріляних мирних, беззбройних громадян Росії і того ж царя підданих. Причому, зауважимо, жодної огорожі вони в Санкт-Петербурзі при цьому не зламали. Навіть до Зимового палацу не дійшли!
А у нас? – Практично жодна з протестних акцій ніякої реальної, конкретної політичної мети (як-то, наприклад, скликання Установчих зборів) так і не сформулювала. У кращому випадку – «ганьба», «геть» і т.п. У гіршому – публічні, і підозріло демонстративні запевнення в тому, що вимоги «протестуючих» носять характер тільки економічний і, ні в якому разі, не політичний (той же «податковий майдан»).
Чим закінчилися події вікової давнини, добре відомо. Що чекає нас? Адже протестний потенціал безперервно зростає, як, до речі, і зростає вже реальний переляк існуючого політичного режиму. Про що свідчать навіть не стільки адекватні соціологічні дослідження, скільки все більш наполегливі, десь навіть нервові, все більше роздратовані заяви його «балакучих голів» про те, що «влада сильна як ніколи!».
Сьогоднішня політична ситуація в Україні, поки що, має характер багато в чому хаотичний, ні організаційного, ні інтелектуально зрілого початку не має. Так, суспільство все більше дозріває до масового політичного протесту. Правда, поки що, воно «розряджається» за допомогою саме таких акцій (злам парканів). Поки що ми всі самі по собі, але у всіх уже накипіло. І тому пошук і формування нових, більш досконалих і продуктивних організаційних форм вираження свого протестного потенціалу – неминучий.
Що ми бачимо сьогодні. Студенти протестують окремо, «чорнобильці» – окремо, «афганці» – окремо, підприємці – окремо. Хоча всі ці та багато інших, практично до 90% населення України мають діяти спільно, тому що їх об'єднують спільні інтереси і в них загальний ворог – існуючий політичний режим! На жаль, на сьогодні в Україні практично немає лідируючої політичної сили, яка змогла б ефективно організувати це хаотичні протестні рухи.
Лідируючої в силу своєї чіткої політичної позиції, організаційного та інтелектуального потенціалу, заснованому на сприйнятому, а не просто прочитаному (в кращому випадку!), багатстві знань, вироблених людством, нарешті, в силу свого морального авторитету, на жаль – ні. Існуюча «опозиція» знаходиться у всіх цих аспектах у вельми плачевному стані. Вона хронічно і безнадійно тут імпотентна. І тому насправді вона є лише тим «оточенням», яке «грає короля». Всі ці «політичні шоу», «засідання» тощо, тощо,, в яких її представники беруть участь, свідчать лише про одне – опозиції відведена роль статиста, квазі-демократичного антуражу існуючого політичного режиму. За великим рахунком, все це – аналог офіційно дозволеного режимом Л. Брежнєва «Гайд-парку Радянського Союзу» – «Літературної газети». Механізму по стравлювання «опозиційного пара радикально мислячих».
І, мало сказати, що нічого корисного це суспільству не приносить. – Ні! Своєю участю в цих «політичних» виставах (у тому числі, і в стінах Верховної Ради!) опозиція, фактично, існуючий політичний режим і легітимізує. По суті – вона і не може від нього дистанціюватися. Оскільки є його органічною складовою!
Політичні опозиційні партії практично не можуть вплинути на події в країні, оскільки у них немає не тільки концепції країни, а й концепції власного існування. Поки що відбувається банальне протистояння, по суті, адекватних політичних сил при владі і в опозиції.
Можливо, найбільш красномовним свідченням реального стану сучасної української опозиції є більш ніж річна «діяльність» і доля "Народного комітету захисту України". Протестний «пар» українського суспільства йому ну ніяк не вдалося каналізувати та організаційно об'єднати. Та й «випустити», на щастя, теж.
І сьогодні Україна, звичайно ж, потребує лідера, який зміг би не тільки каналізувати, а й репрезентувати зростаючий протестний потенціал громадян України. Так, неминучий революційний порив створить, в кінцевому підсумку, лідера. Головне щоб і тут знову не наступити на ті ж «граблі». Не порушити друге Біблійну заповідь – «не сотвори собі кумира!». Моральна еліта українського суспільства повинна, нарешті, не тільки сама усвідомити, що справжнім «кумиром» може бути тільки Нація – Український народ (за Конституцією). Вона повинна змусити – так, саме змусити! – Український народ це усвідомити. Від усіх політичних сил ми тільки й чуємо: «влада – слуга народу». Давайте ж, нарешті, цьому Народу і дамо чітке розуміння того, що він не тільки має право, але і зобов'язаний(!)забрати цю свою(!) владу в тих його «слуг», які явно діють всупереч його інтересам!
Адже що було на початку минулого століття? – «Основна маса населення – селяни, а також і робітники – спостерігали політичні зіткнення збоку … Пасивність народних мас надихала уряд … не поступатися своїми позиціями без бою, у впевненості, що, поки вимоги політичних змін виходять від «суспільства», їх ще можна відхилити. Але 9 січня, в день розстрілу робочої демонстрації в Петербурзі, становище драматично змінилося. З цього дня, який увійшов в історію під ім'ям «Кривавої неділі», революційне полум'я рознеслося по всіх верствах населення, перетворивши революцію в явище масове».
І що?? – Будемо чекати свого «Кривавого воскресіння» (не доведи Господи)?
Добре, якщо обійдеться – і на чолі цієї маніфестації не виявиться новий «Гапон» … Але, за відсутності у Нації реальних моральних, інтелектуальних авторитетів, та з огляду на те, що  аж ніяк не сформувалася поки що на цей рахунок громадське очікування, віриться в це мало. На жаль …

Інф. osp-ua.info

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*