“Нам потрібен Український Президент”, – останній Голова УНРади в екзилі Михайло Воскобійник

ЗУСТРІЧІ, ЩО ЗАПАЛИ В СЕРЦЕ: Спогад письменника Олега Чорногуза про Михайла Воскобійника

Із Михайлом Григоровичем Воскобійником я зустрівся на першу річницю нашої оновленої Незалежності. Трапилося це в палаці “Україна”. Як колишній голова громадської організації «Українська родина» при Спілці письменників України я був одним із за-сновників Всесвітнього форуму українців. Саме там мав честь познайомитися з багатьма видатними людьми української діаспори. Поміж них  і з Михайлом Воскобійником, який прибув на Всесвітній форум ледь не з усім своїм сімейством.

ЗУСТРІЧІ, ЩО ЗАПАЛИ В СЕРЦЕ: Спогад письменника Олега Чорногуза про Михайла Воскобійника

Із Михайлом Григоровичем Воскобійником я зустрівся на першу річницю нашої оновленої Незалежності. Трапилося це в палаці “Україна”. Як колишній голова громадської організації «Українська родина» при Спілці письменників України я був одним із за-сновників Всесвітнього форуму українців. Саме там мав честь познайомитися з багатьма видатними людьми української діаспори. Поміж них  і з Михайлом Воскобійником, який прибув на Всесвітній форум ледь не з усім своїм сімейством.

З перших хвилин нашої розмови я був приємно вражений його обізнаністю. Виявилось, що ми колеґи по журналістиці. Кілька років він редагував газету «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеч¬чина, 1949-50), працював як автор радіопередач (1955-57) і як диктор на радіостанції «Визволення», піз¬ніше перейменованої в радіостанцію «Свобода».

Виявилося, що Михайло Григорович читав мою дилогію «Аристократ із Вапнярки» і «Претенденти на папаху» і тепер, перебуваючи уже у вільній Україні, дивувався, як у часи тоталітарного режиму і цензури вийшли ці, фактично антирадянські романи. Пан Михайло так і сказав: «антирадянські».
— Я знаю, що ваш роман «Вавилон на Гудзоні» кастрували цензурні ножиці. Ми про це передавали по радіо «Свобода».

— Так, я пригадую той день. Шістдесят п’ять тисяч примірників книжки ті “цензурні ножиці” різали до ранку. Два примірники вдалося врятувати. В одного із працівників видавництва «Молодь» вони й досі зберігаються. У мене, на жаль, нема. Та мене дивує інше: того дня, вранці, у друкарню прибули хлопці з “контори глибокого буріння”, — посміхнувся я. —  Представники КаДеБе. Їх уже цікавили не ножиці, а хто в таку рань передав про це інформацію на вашу радіостанцію.
— Цього я вже не знаю. У нас були, звісно, свої люди, але щоб так оперативно… Це і для мене загадка. Про це відало тільки наше начальство. До речі, а через що порізали Ваш роман?
— Через відомого фейлетоніста Арта Бухвальда. У мене там був один розділ саме про цього американського дотепника. Називався розділ «Моя зустріч з Артом Бухвальдом». Напередодні цих київських цензурних подій Арт у Москві вийшов навіть окремою збіркою. Книжка фейлетонів та коротких оповідань, здається, називалася «Америка і американці». Але незабаром після виходу його книжки Бухвальд потрапив у чорні брежнєвські списки — написав фейлетон, де головним героєм його смішної оповіді став сам Леонід Ілліч. Під час горбачовської перебудови, влітку 1988 року, Арт Бух¬вальд приїздить у Москву. Тут він зустрічається з совєтськими сатириками Григорієм Горіним та Аркадієм Аркановим, а також Олексієм П’яновим — моїм колеґою, приятелем, головним редактором журналу «Крокодил». Я тоді також займав посаду головного редактора, але українського сатиричного журналу — «Перець». Олексій П’янов про Арта Бухвальда написав нарис, я ж присвятив йому один із смішних і дружніх розділів свого сатиричного роману «Вавилон на Гудзоні».
Згадавши Бухвальда, ми з Михайлом Воскобійником перейшли на ближчі нам теми — українські. Говорили про майбутнє України, шляхи її розвитку. Михайло Воскобійник з його пророчими словами нагадував мені українського Нострадамуса. Він, на той час голова Української Національної Ради в екзилі, радів оновленій нашій державності і водночас боявся за її майбутнє.

Дуже вже ми кручені. Сталінські голодомори і розстріли фактично знищили генофонд нашого народу, породили серед нас чимало покручів, манкуртів. А це невиліковне. Не одне покоління ми маємо пройти, щоб відродити наш народ, наш козацький дух, нашу національну гордість. Нам нині потрібен український Президент. Український Президент не за паспортом — за національним духом, але ми його ще не бачимо.
Наступного дня, вже в Маріїнському палаці, Михайло Воскобійник з українським Президентом в екзилі Миколою Плав’юком офіційно передали естафету влади від УНР вперше народом обраному Президентові Леоніду Кравчуку.

Після закінчення Всесвітнього форуму, у ті серпневі дні, ми ще раз зустрілися з Михайлом Воскобійником у готелі «Київ». Там він мені розповів, що розпочав книжку споминів про свою родину: про розстріляного батька Григорія Воскобійника, поневіряння мами — матері трьох дітей Марини, про післявоєнні їхні митарства по Європі, а пізніше й по США. Ми-хайло Григорович запропонував мені завершити його мемуари, оскільки на той час він уже почувався не зовсім добре.

Через кілька днів я познайомився і з його молодшим братом Олексієм. У тому ж таки готелі «Київ». Там ми продовжили нашу розмову про книжку спогадів, хоча на першому плані стояло питання щодо інвестицій. Олексій Воскобійник — американський будівничий. Йому хотілося вкласти свої тяжко, як він казав, зароблені гроші в українську економіку, котрі працювали б на добробут рідного українського народу. Саме тоді я його познайомив з ректором Київської аграрної академії (нині — Національний аграрний університет) Дмитром Мельничуком. Той у свою чергу — зі своїми земляками-черкащанками. Відтак Олексій Григорович уклав свої півтора мільйона доларів у недобудований за Михайла Горбачова черкаський завод «Маїс» та стільки ж виділив — як меценат — і на Аграрний університет, аби наші студенти мали змогу зустрітися зі студентами Пенсільванського і здобути спільний американсько-український диплом. Та то вже інша історія.

Але тему, порушену Михайлом Воскобійником, не було знято з порядку денного. Маю на увазі написання книжки мемуарів родини Воскобійників. Олексій Григорович пристав на цю пропозицію і запитав, що мені для цього потрібно. Я, не задумуючись, відповів:
— Поїздка на Флориду, кімнатка з холодильником, без теле-фону і телевізора та мінімум дві години ваших усних спогадів про вашу родину.
Так я незабаром вилетів до Америки. Спочатку до Маямі, а звідти — у містечко Бока-Ратон, де переважно взимку проживав Олексій Григорович з дружиною Галиною.

Книжку я написав швидко. Мабуть, за півтора місяця. Стільки ж часу читав її Олексій Григорович, а потім її дали на сімейне читання і редагування багаторічному і професійному редакторові Михайлові Воскобійнику. Після кількох десятків зауважень, що їх було враховано, родина дала добро на випуск книжки, яка незабаром вийшла українською і англійською мовами. А нині її видають і піратським способом, дарма що там стоїть мій і Олексія Воскобійника копірайт. Мій — як автора літературного запису мемуарів. Цю книжку легко можна знайти в Інтернеті, набравши ім’я Олексія Воскобійника і заголовок споминів — «Повість моїх літ».
Між писанням книжки, як казав Олексій Григорович, ми щонеділі виїздили з ним у Купер-Сіті, невеличке містечко в штаті Флорида, де проживав Михайло Воскобійник зі своєю Галею. Пишу «зі своєю», бо і в Олексія Григоровича дружину також звуть Галина.
Ми тут відвідували українську православну церкву, яку розписав художник із України Іван Балдуха, а фінансував його працю Олексій Григорович. У церкві, уже після молитов і співів, за горнятком кави, як кажуть львів’яни, ми говорили не тільки про тривожне життя в Україні, але й обговорювали часто статті Михайла Воскобійника. Деякі з них він мене просив відредагувати, бо сам занепадав здоров’ям: худнув на очах. Бували такі дні, коли після нападу недуги мені доводилося його переносити до авто. Він зовсім мало важив. Та, незважаючи на страшну хворобу, до останнього подиху не полишав пера — як публіцист, як історик. Останні статті мені довелося дописувати, зберігаючи повністю його думки, погляди, бачення України, шляхів її розвитку.

8, чи то 9 вересня 2001 року мені зателефонував Олексій Григорович із Флориди на київську квартиру і з сумом повідомив, що Михайло при смерті, тож він невдовзі може втратити і свого другого брата (першим помер наймолодший  Воскобійник — Іван).
І після важкої паузи передав останнє прохання пана Михайла:
«Хочу, щоб на мій похорон з України приїхали Микола Плав’юк і Олег Чорногуз».

Після розмови з Олексієм Григоровичем я одразу ж зателефонував Миколі Плав’юку. Ми вже збиралися замовити авіаквитки. Але раптом — всепланетарна звістка: вчинено терористичний акт на Всесвітній торговий центр і Пентагон. Авіаквитки припинили продавати…
Поховали Михайла Воскобійника в сімейному склепі, в Баунд-Бруці, недалеко від Нью-Йорка.
Через кілька років на запрошення Олексія Воскобійника і його дружини пані Галини я приїхав до Стейт-Коледжа (Пенсільванський університет) на презентацію книжки «Повість моїх літ», яку переклав англійською мовою професор цього ж університету Майкл Найдан.
Тоді ж я порушив питання і про видання книжки статей та незакінчених споминів Михайла Воскобійника. Олексій Григорович і пані Галина одразу ж погодилися на таке видання, адже це був би духовний пам’ятник панові Михайлу.
— А хто упорядкує книжку? — запитав Олексій Григорович.
— Гадаю, найкраще це може зробити дружина пана Михайла Галина разом з Олексієм Коновалом, незмінним начальником штабу Фундації імені Багряного.
— Гаразд, — погодився Олексій Григорович.
Не відкладаючи справу в довгий ящик, я зателефонував в Арлінґтон Олексію Коновалу. Він сказав, що залюбки упорядкував би книжку, але всі архіви — в колишнього редактора газети «Українські вісті» Сергія Козака (нині — головний редактор «Літературної України»).
Незабаром я від’їхав в Україну і зв’язався з Сергієм Козаком. Ми з ним, як не дивно, познайомилися не в Україні, а в Америці. Він виступав на презентації нашої спільної з Олексієм Воскобійником книжки «Повість моїх літ».

Сергій Козак без вагань погодився на упорядкування книжки Михайла Воскобійника. Це була нелегка праця. Потрібно було знайти чи не всі листи пана Михайла, його публікації у газеті, починаючи з Нового Ульма (Німеччина) і кінчаючи американським континентом, де упродовж багатьох років виходила газета «Українські вісті».

Кілька років тому книжка Михайла Воскобійника «Україна XX: національна ідея і чин» нарешті побачила світ. Це спільне видання газети «Літературна Україна» та видавництва «Ярославів Вал». (Уривок з книжки можна прочитати тут, – Ред.).

Книжку видано коштом Фундації імені Івана Багряного, одним із організаторів та творців якої був Михайло Воскобійник. Пан Михайло пішов од нас, але залишив по собі чимало добрих справ, котрі й досі вірно служать рідній Україні.

 

Олег Чорногуз, письменник, публіцист, громадський діяч
 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*